Головна » Дослідження » Глобалізація » Ісламський проект розвитку світу: витоки, глобальна мобілізація, війна в Сирії. Частина 1 (скорочена версія)

Ісламський проект розвитку світу: витоки, глобальна мобілізація, війна в Сирії. Частина 1 (скорочена версія)

21.12.2016
13945

Халіков Руслан Халікович


Руслан ХАЛІКОВ, кандидат філософських наук, вчений секретар Українського інституту стратегій глобального розвитку і адаптації

Схід — це умовна назва, яку застосовують щодо колишніх колоній європейці, навіть ті, від кого ці землі лежать на південь чи навіть на південний захід. Колишні метрополії досі вважають себе відповідальними за стан справ на Сході, а відтак і не відчувають заборони на втручання в справи близькосхідних держав задля їхньої оптимізації. В самих державах Близького Сходу натомість відбувається перегляд універсальної цінності західної цивілізації, і дедалі більш голосно заявляють про себе рухи, що протистоять західній експансії, втім, не відмовляючись від її технологічних досягнень. Саме на перетині антиколоніалізму, ісламського модернізму, Web 2.0, керованих ракет і відбуваються сучасні події на Близькому Сході, в серці Ісламського світу. В цих подіях беруть участь кілька типів суб’єктів: по-перше, офіційні уряди та місцеві повстанці (часто — військові чи представники колишньої влади); по-друге, іноземні збройні формування та мережеві спільноти їхніх прихильників; по-третє, держави, що претендують на регіональне лідерство; нарешті, міжнародні коаліції, сформовані навколо глобальних проектів. Також можна виокремити ще один суб’єкт, а саме — місцеве населення, яке змушене жити під ударами з усіх боків або тікати з власних осель.


Постсекулярні глобалізаційні проекти в ісламському світі

Середина 2010-х років засвідчила, що перехід від двополярного до однополярного світу був більшою мірою гіпотезою, яку запропонували західні аналітики через неповну обізнаність чи надмірну самовпевненість. Наразі можна говорити про багатополярний світ, або про конкуренцію кількох альтернативних глобалізаційних проектів, які претендують або на глобальну експансію, або принаймні на транснаціональне регіональне лідерство. Характерною особливістю цих проектів є постсекулярний характер ідеологічних програм, що їх надихають. Зокрема, до таких альтернативних проектів можна відносити російський євразійський (зосереджений навколо ідеологічної програми «Русскій Мір») та близькосхідний ісламський (яскравим прикладом його реалізації є ідеологія «Ісламської держави»). Втім, ці проекти не є гомогенними, і нерідко конкуренція всередині них є чи не більш жорсткою, ніж загальна конкуренція з традиційним символічним ворогом у вигляді секулярного заходу.

У випадку близькосхідного ісламського глобалізаційного проекту можна виокремити три найбільш потужних центри, які ще до приходу ісламу відносилися до різних ойкумен, а після ісламізації утворили оригінальні релігійно-політичні простори. В ХІХ-ХХ ст. всі три цих проекти зазнали насильницької секуляризації, яка супроводжувалася розпадом традиційного суспільства; появою національних держав і націоналізму як такого; частковою колонізацією Заходом якщо не в політичному, то принаймні в ідеологічному аспекті та ін. Націоналізм, як зазначають деякі дослідники, став важливою інтеграційною силою в арабському суспільстві, оскільки об’єднав зусилля арабів-сунітів та інших арабів (шиїтів, християн, а також нерелігійних), які нарешті змогли отримати рівні з сунітами права та доклали максимум зусиль, щоб секулярні націоналістичні держави розвинулися та зміцніли (1). Разом із тим, як національні держави, ані пост-османська Туреччина, ані соціалістичні арабські країни, ні Іран часів династії Пехлеві, не могли претендувати на домінування на тих просторах, де раніше існували імперії Аббасідів, Османів, Сефевідів чи Моголів. Відповідно, з кінця ХХ століття ці три центри почали повертатися до релігійного самовизначення, а відтак автоматично повернулися до планів домінування в мусульманському світі. На місці шахського Ірану внаслідок революції постала Ісламська республіка Іран, у Туреччині відбувається більш-менш безкровний демонтаж націоналістичного секулярного режиму Ататюрка, а в арабських країнах деінде з великою кількістю жертв секулярні диктаторські режими змагаються з різними проектами політичного ісламу. Варто зазначити, що інші політичні ісламські проекти — найбільша за чисельністю мусульманська країна Індонезія, єдина ядерна мусульманська держава Пакистан, центральноазійські пострадянські держави з традиційно великою кількістю мусульман, поки не стали претендентами на домінування в ісламському світі, і тим більш не створили альтернативного глобалізаційного проекту.

Можна стверджувати, що протистояння секуляризаційним і вестернізаційним тенденціям має тривалу історію в ісламському світі, а експліцитного вигляду воно набуло, коли культурна та політична експансія Заходу стала настільки успішною, що поширилася на весь ісламський світ, ставлячи під загрозу саме існування ісламського глобального простору. Критичним етапом став кінець ХІХ століття, коли більшість регіонів традиційно мусульманського впливу були перепорядковані секуляризованій, але все ж християнській у своїх підвалинах цивілізації Європи. В цей час виникає ісламський модернізм, на чолі з Джамаледдіном аль-Афгані та Мухаммадом Абду, а згодом — Мухаммадом Ріда, Саідом Кутбом та Хасаном аль-Банна. Представники ісламського модернізму, з одного боку, виступали проти європейської колоніальної експансії, закликали правлячі режими повернутися до ісламської форми правління (Халіфат) і суворо дотримуватися релігійних норм перших століть існування мусульманської умми (салафізм). З іншого боку, ці діячі спиралися на такі західні за походженням засоби поширення власних ідей, як друковані часописи, масонські ложи, університетські центри. Значна частина цих модерністів-традиціоналістів, від Мухаммада Ікбала до Рухолли Хомейні, або народилася, або навчалася, або деякий час проживала в Європі, маючи змогу засвоїти основні західні механізми поширення ідеологічного впливу. Саме вчення ісламських модерністів кінця ХІХ — першої половини ХХ століть стали ідеологічним фундаментом таких успішних проектів, як створення Пакистану, поява низки арабських націоналістичних режимів, турецька національна держава. На антиколоніалістській (а отже — антиєвропейській) риториці постали такі організації, як “Брати-мусульмани”, “Аль-Каїда”, “Хезболла”, які прагнули в той чи інший спосіб нав’язати мусульманську цивілізаційну модель за допомогою західних засобів впливу. І якщо “Брати-мусульмани” стали рушієм “Арабської весни”, то з “Аль-Каїди” зрештою виокремилося угруповання, яке почало претендувати на створення Ісламської держави.

Іранський проект

Попри те, що ісламський модернізм та політичний іслам почали розвиватися на територіях Османської імперії, секулярні націоналістські режими ХХ століття пригальмували процес релігійного відродження, внаслідок чого можна говорити, що першим успішним цивілізаційним проектом, який почав претендувати на глобальний характер, стала Ісламська республіка Іран. Саме внаслідок контрсекулярної шиїтської революції іранський глобалізаційний проект став першим претендентом на альтернативу проекту західному. Як пише російський ісламознавець Х. Сидоров, “Без перебільшень можна сказати, що фактором, який перетворив у XX столітті шиїзм на вагомий політичний феномен сучасності, стала іранська революція 1979 року, її вождь Хомейні та ідеологія (хомейнізм). Внаслідок цієї революції була створена міцна проектно-гегемоністська держава” . Втім, слід наголосити, що секулярний проект Пехлеві, проти якого і виступив Рухолла Хомейні, був набагато більш лояльним до традиційно впливового мусульманського духовенства, ніж турецький проект Ататюрка, який знищив Халіфат, заборонив суфійські тарікати та істотно обмежив можливості публічного прояву релігійності. Натомість Реза Пехлеві тривалий час не утискав шиїтських релігійних діячів, сприяв розвитку духовних навчальних закладів, а шиїтські марджі були лояльними до нової династії.

Протистояння іранських богословів та пехлевійської династії загострилося лише в 1960-х роках, коли новий шах, Мухаммад Пехлеві (роки правління — 1941-1979), почав витісняти іранських марджей та намагатися вивести політичну владу в Ірані з-під впливу ісламських релігійних діячів. Разом із тим проводилися економічні реформи, які не були схвально сприйняті духовенством. Згодом іранські мусульмани почали відчувати більш значних утисків, хоча режим Пехлеві-молодшого лише частково можна було б назвати секуляристським. Насправді шах був прихильником традиціоналістського світогляду та цікавився доісламськими імперськими традиціями Персії, а також елітаристськими містичними рухами в ісламі (2). Так чи інакше, зрештою його відносини з шиїтським духовенством зіпсувалися, і в середині 1960-х років почали розвиватися протестні рухи під керівництвом Р. Хомейні та його однодумців. Фактично на той момент релігійна верхівка під проводом Рухолли Хомейні, який перебував в еміграції в Іраку, була єдиним впливовим політичним рухом, опозиційним до династії Пехлеві, оскількі основні політичні опоненти були усунені шахом протягом 1950-х. В 1970-ті роки режим Пехлеві поступово почав претендувати на регіональне лідерство, налагодив стосунки з СРСР та західними країнами, але йшлося скоріше про амбіції шаха відновити вплив давньої Перської імперії, а не про лідерство в ісламському світі.

Внаслідок богословсько-політичної діяльності руху на чолі з Хомейні постала нова концепція влади, яка принципово вийшла за межі національної світської держави, відмовилася від вестернізації, а також від монархічного строю, що тривалий час існував в Ірані. Ця концепція, відома як “велаят-е факіх” передбачала підкорення політичної влади релігійній, а коли найвідоміші шиїтські релігійні діячі її не підтримали, Хомейні сам став керувати новим політичним проектом, оскільки теж був богословом (хоча і не входив до числа найбільш шанованих богословів свого часу). Наступник Хомейні, Алі Хоссейні Хаменеі мав у традиційних шиїтських колах ще менший авторитет, але все одно зміг посісти його місце через свої політичні таланти. Зрештою, можна сказати, що сучасна політична еліта Ірану є не політичним крилом традиційної релігійної структури шиїтських богословів, а цілком модерним урядом. Як пише про чинний іранський уряд Н. Пророченко, “В більшості своїй нинішнє іранське керівництво — це люди, які мають сучасну освіту, прекрасно розуміють значення науки і технологій для державного розвитку.

Наприклад, чинний президент країни Х. Роухані захистив докторську дисертацію в Каледонському університеті в Глазго, під час ірано-іракської війни командував силами ППО і був заступником головнокомандувача збройними силами. А чинний міністр закордонних справ Мохаммад Джавад Заріф закінчив Школу міжнародних відносин імені Йозефа Корбела при Денверському університеті (США) і отримав ступінь доктора філософії у Сан-Франциському університеті” (3). Глобалізаційний проект ІРІ методологічно орієнтований на західні зразки експансії (вже за кілька місяців після приходу Хомейні до влади розпочалася війна з Іраком за лідерство в регіоні, згодом виникли проіранські збройні формування в Лівані, Афганістані та інших країнах з великою часткою шиїтського населення, і сьогодні Іран є центром впливу на територію від Середземного моря до Індії), хоча в питаннях ідеології і відсилає до традиціоналістської термінології. Цивілізаційне і глобалізаційне значення обрання шиїзму державною релігією усвідомлюють і самі іранські публічні діячі. Так, колишній Президент Ісламської республіки Іран Сеййед Мохаммад Хатамі в одному зі своїх виступів наголошував: “Наша революція запропонувала створити систему, яка заснована на релігії, і наше суспільство з ентузіазмом сприйняло цю величну мету та здійснило кроки для її досягнення. Кризу, яку ми переживаємо сьогодні, можна здолати лише в тому випадку, якщо ми скинемо залишки позиченої в інших самосвідомості та почнемо мислити по-новому. Наша нинішня криза — це криза народження … Наша нова цивілізація стоїть на порозі свого народження” (4). Хатамі вважає, що саме шиїтська цивілізація має відновити велич ісламського світу, оскільки сунітський глобалізаційний проект уже існував за часів Халіфату, і тепер так само застарів, як і цивілізація Заходу. Проголошення шиїзму державною релігією, усунення світських засад з публічної політики, культури, науки та інших вимірів дозволило Ірану зекономити енергію та концентрувати зусилля на регіональній гегемонії й експансії , тоді як у сунітському світі до останнього часу найбільшим проектом виходу за межі окремої держави був панарабський націоналізм, який зрештою не став підставою для об’єднання арабських країн і тим більш не мав перспектив стати альтернативним глобалізаційним проектом.

Арабський проект

Другим важлимим контрсекулярним проектом в ісламському світі стала діяльність панарабської організації “Брати-мусульмани”, яка не пов’язана з окремою державою, і в цьому сенсі від початку мала потенціал для експансії за межі Єгипту, де вперше виникла в 1927-1928 рр. Вд початку своєї діяльності “Брати-мусульмани” орієнтувалися, по-перше, на ідеї ісламського модернізму, а по-друге, — на антиколоніалістську політику по відношенню до європейців, які на той час контролювали і Єгипет, і більшість територій Близького Сходу. Саме іслам, в очищеному та первинному вигляді, має стати фундаментом для звільнення як арабського світу від колоніальної влади європейців, так і для розбудови глобальної цивілізації, яка має охопити не тільки ісламський світ, але і весь світ. Так, один з ідеологів руху середини ХХ століття, Саід Кутб (справжнє ім’я — Ібрагім Хусайн Шазілі), у своїх роботах гостро критикував просвітницьку європейську цивілізацію за ї бездуховність, тоді як іслам вважав єдиною силою, яка може скерувати розвиток людства дійсно правильним шляхом (5). Разом із тим, заклик замінити цінності західної цивілізації ісламськими не був для Саіда Кутба закликом повернутися до середньовіччя: “Іслам, через своє бачення вселенської істини та характер свого реалістичного досвідного шляху, зовсім не збирається знищувати заводи чи ліквідувати створені промисловістю переваги. Але Іслам спочатку буде змінювати погляди на ці цінності сучасної цивілізації. Він дасть їй істинну оцінку, не перебільшуючи та не применшуючи, з тим, щоб дух людини віри почав господарювати над цивілізацією, а не вона над ним...” (6). Згода використовувати технічні надбання західної цивілізації загалом притаманна ісламським модерністам, чи йдеться про науково-технічні винаходи, чи про ЗМІ, чи про зброю тощо. Внаслідок того, що навіть самі європейці не вважали технічні та методологічні надбання Заходу нерозривно пов’язаними з постхристиянською західною цивілізацією та її цінностями, представники т.зв. світу “похідної секуляризації” також відокремлювали ціннісну матрицю просвітницького Заходу (яку вони вважали помилковою) від технічних засобів (які вони готові були використовувати).

Попри свій глобалізаційний потенціал, рух “Братів-мусульман” у ХХ столітті не став вагомим політичним чинником в арабському світі, перш за все через наявність конкуруючого проекту — панарабського націоналізму. Як зазначає Т. Асад, арабський націоналізм у деяких моментах відповідає на ті ж запити, що й політичний іслам: “Існує частковий збіг між ними, а саме їхнє однаково опозиційне ставлення до “Заходу”” (7). На думку Асада, саме прагнення усунути західні впливи було спільним знаменником, який іноді об’єднував націоналістів та ісламістів. Але також варто зазначити, що зазвичай ці проекти ставилися один до одного вороже — націоналізм був регіональною секулярною ідеологією, яка претендувала створити суспільство західного зразка, але з арабським населенням, тоді як політичний іслам пропонував відмовитися від секулярного урядування та повернутися до шаріатського правління, причому на всіх теренах мусульманського світу, а не в окремих державах. Разом із тим, оскільки “Брати-мусульмани” здебільшого зосереджувалися на просвітницькій і публіцистичній діяльності, світським урядам вдавалося репресувати цей рух і тримати найбільш відомих проповідників за ґратами або вбивати їх. Але на початок ХХІ століття ситуація дещо змінилася, зникла підтримка з боку СРСР секулярних соціалістичних режимів, які спиралися на ідеологію панарабського націоналізму, відбулися певні зміни в свідомості населення, з’явилися нові засоби масової мобілізації доби Web 2.0 і т. д. І зрештою, на початку 2010-х років явище, раніше відоме як “ісламське пробудження”, перейшло в революційну фазу, перетворившись на т.зв. “Арабську весну”, внаслідок якої на кілька років “Брати-мусульмани” вперше взяли на себе політичну владу в кількох впливових арабських країнах, або принаймні обмежили владу секулярних диктаторських режимів. Швидке поширення революції на Близькому Сході дослідники пов’язують із мобілізаційним потенціалом ісламу як чинника, який був спільною культурною матрицею для всіх народів регіону та надав зрозумілі для всіх коди, які були використані в боротьбі проти націоналістських режимів, що залишилися перед загальною хвилею кожен наодинці (8). Попри те, що в більшості арабських країн політичний іслам у особі “Братів-мусульман” протримався лише кілька років, він встиг продемонструвати свою перспективність як глобалізаційного проекту. Але внаслідок того, що відносно мирні революції на чолі з “Братами-мусульманами” були придушені диктаторськими режимами, на Близькому Сході виник новий контрсекулярний проект з великим потенціалом, що виступив за збройне встановлення ісламського правління та відновлення Халіфату (9).

Турецький проект

Третій глобалізаційний проект у межах ісламської цивілізації поступово набирає обертів у посткемалівській Туреччині, і генетично він також пов’язаний із організацією “Брати-мусульмани” та ісламським модернізмом сунітського спрямування. Слід зазначити, що Османська імперія, принаймні у власних очах, але і в очах багатьох мусульман, ще менш ніж сто років тому мала статус Халіфату, тобто була релігійно-політичним мусульманським державним утворенням, на чолі якого стояли водночас султани і халіфи з однієї династії (найчастіше це була одна особа). Водночас, протягом десяти років з найвпливовішої мусульманської держави світу Османська імперія перетворилася на світську націоналістичну республіку. Одним з найважливіших чинників, що привели до такої радикальної зміни, було прагнення військово-політичної еліти перейняти західний спосіб розбудови держави, модернізувати Туреччину, щоб вона змогла на рівних протистояти західним державам у військовому та економічному плані. І найбільшим ворогом нової Туреччини стала релігійна ідентичність населення, з чим нова влада почала боротися в першу чергу. Перші ж кроки Мустафи Кемаля на чолі реформаторського уряду були спрямовані на відокремлення держави від релігійних організацій, заборону релігійної атрибутики (“закон про фески” від 1925 року зміг поставити під сумнів ердоганівський уряд лише в 2012 році, чим викликав обурення громадськості), заміну мусульманського календаря на григоріанський, скасування Халіфату, заборону суфійських орденів (суфії були найбільш послідовним і войовничим захисником традиційної османської ідентичності, у тому числі організували хвилю антикемалівських повстань), і навіть перенесення столиці з традиціоналістського та релігійного Константинополя до Анкари. Інші релігійні традиції під час цієї трансформації постраждали разом зі своїми адептами, яких було піддано жорстким репресіям, і чисельність яких скоротилася до такого рівня, що більше не міг впливати на турецьку політику. Політика Ататюрка та його послідовників зробила зрештою з Туреччини державу, яка почала претендувати на гідне місце в родині європейських країн, і навіть у ЄС.

Натомість, відмова європейців визнати Туреччину європейською державою призвела до прагнення турецької еліти стати лідером в ісламському світі, і на цій хвилі до влади прийшла “Партія справедливості та розвитку”, що орієнтується на ісламський модернізм. Характерно, що ця партія має більшу підтримку серед мешканців сільської місцевості, тоді як у вестернізованих великих містах, перш за все — в Істанбулі, ісламський вектор цієї партії натикається на несприйняття населення. Так само, наприклад, і в Єгипті ісламський модернізм “Братів-мусульман” має в якості соціальної бази більш традиційне і релігійне сільське населення, і воно стало рушійною силою протестів під час “Арабської весни”, а також подальшої боротьби з режимом ас-Сісі. Можна сказати, що турецький секуляризаційний проект був чи не найбільш жорстким у мусульманському світі, а розгортання постсекулярного проекту навпаки відбувається досить обережно та помірковано, і секулярний кемалізм досі є відчутною силою в турецькому публічному просторі. Але поступово, особливо після монополізації влади в Туреччині режимом Реджепа Таййіпа Ердогана, посткемалівська держава почала набувати рис альтернативного глобалізаційного проекту. Зокрема, претензії на регіональне лідерство суттєво знизили націоналістський пафос, про що свідчить прагнення турецького керівництва налагодити стосунки з вірменами, іракськими курдами, арабами та іншими сусідами. З іншого боку, зростає градус протистояння з Іраном, який також претендує на лідерство в ісламському світі, або принаймні на територіях поширення шиїзму, хоча з арабськими державами, які не створили поки окремого глобалізаційного проекту, Туреччина діє нерідко в унісон (наприклад, з Саудівською Аравією, Катаром). Політика Туреччини в регіоні окреслюється сучасним ідеологом турецького проекту Ахметом Давутоглу в одній з програмних статей, де він “не тільки не приймає визначення ТР як “мосту” через те, що вона не відображає статусу Туреччини на міжнародній арені як “актора з незалежною позицією”, а визначає її як “центральну державу”, яка може заснувати, створити і розбудувати нову міжнародну систему завдяки її здатності до багаторівневого маневру, а також стати активним учасником формування нових регіонально-глобальних систем” (10).

Таким чином, станом на другу половину 2010-х років усі три глобалізаційних проекти в межах ісламського світу або стали ідеологічними засадами діяльності чинних урядів, або принаймні отримали досвід керування реальними державами. В усіх трьох проектах відбувається або вже відбувся поступовий перехід від національної (а відтак — непридатної для експансійних прагнень) ідентичності до релігійної (а отже — глобалізаційної). Іранський і турецький проекти вже починають змагатися за місце регіонального лідера з перспективою посісти місце лідера ісламського світу загалом, а арабський проект також стрімкими темпами набирає політичної ваги. Конкуренція всередині ісламської цивілізації сприймається учасниками процесу принаймні так само серйозно, як і конкуренція з секулярним західним глобалізаційним проектом, а подекуди внутрішня боротьба є важливішою, і для перемоги в регіональній боротьбі всі сторони готові навіть об’єднати зусилля з позарегіональними партнерами. Так, Туреччина є активним членом НАТО, а Іран з 2016 року також почав активно налагоджувати стосунки з ЄС і США.

Передумови війни

Друга половина ХХ століття в Іраку та Сирії пройшла під домінуванням секулярних військових режимів, головними ідеологічними орієнтирами яких були арабський націоналізм та соціалізм. В обох цих країнах при владі була Партія арабського соціалістичного відродження («Баас»), представники якої попри антиколоніалістську риторику зрештою орієнтувалися на світський західний спосіб життя, на відміну від головного конкуруючого проекту — ісламського модернізму. Секулярні режими придушували протистояння між сунітами та шиїтами, але воно поступово зростало — в Іраку за часів Саддама Хуссейна до влади прийшла сунітська меншість, а в Сирії уряд Хафеза Асада підтримала меншість шиїтська, і більша частина населення відчувала себе обмеженою в правах. Після падіння режиму Хуссейна в Іраку опинився до влади проіранський шиїтський уряд, а відтак регіон іранського впливу розгорнувся від Індійського океану до Середземного моря. Натомість іракські суніти, що почали зазнавати репресій, згуртувалися навколо колишніх представників партії «Баас» і почали вести терористичну боротьбу з новим урядом. З 2004 року частина з них увійшла до складу «Аль-Каїди» (11), а 2006-го виникло формування під назвою «Ісламська держава Іраку», яке зрештою стало найбільшим ворогом західного світу. Натомість у Сирії ситуація стрімко загострилася тільки після поразки «Арабської весни», коли представники поміркованого ісламського модернізму в арабських країнах програли принаймні перший етап боротьби диктаторським режимам, а їм на зміну прийшли радикальні ісламісти, які віддали перевагу збройним методам боротьби за встановлення влади (12). В середині 2015 року під загрозою опинився навіть колись еталонний турецький проект, коли помірковані ісламісти втратили більшість у Парламенті, а через рік відбулася спроба військового заколоту проти владної партії. Ще більше ситуація погіршилася в інших близькосхідних країнах. Осереддям радикалізації стала Сирія, де «Арабська весна» одразу була брутально придушена, і де на початку 2013-го теж почали діяти загони ІДІШ («Ісламської держави Іраку і Шаму»). За рік, як відомо, це формування проголосило відновлення Халіфату та стало атрактором для прихильників по всьому світу, маючи до того ж власну територію та глобальні експансійні прагнення. Мотивації іноземних симпатиків сприяли повідомлення про жорстокість урядових військ і шиїтської міліції щодо сунітського населення, і лави ІДІШ постійно поповнювалися людьми, що прагнули захистити віру, втім вдавалися до жорстокості у відповідь.

Уряди Сирії та Іраку в умовах збройного протистояння з місцевими та міжнародними супротивниками поводяться досить по-різному. Це може бути пов’язане з тим, що чинний іракський уряд прийшов до влади в ситуації, коли країна вже перебувала в стані війни та міжнародного втручання, тоді як чинний уряд Сирії вважає будь-яке непідкорення його владі повстанням, а відтак намагається дати жорстку відсіч. Політику Іраку щодо населення непідконтрольних урядові територій можна назвати більш м’якою — тривалий час уряд знаходив можливість продовжувати соцвиплати в непідконтрольних містах, під час військових операцій (наразі можна спостерігати це поблизу Мосула) для потенційних цивільних біженців створюються наметові містечка, про які дбають військові та міжнародні благодійні організації.

Напередодні мосульської операції коаліція за допомогою літаків розкидала над містом листівки з попередженнями для місцевого населення, оскільки місто перебуває в інформаційній блокаді з боку ІД (зокрема, у населення силоміць вилучалися супутникові антени та інші засоби отримання зовнішньої інформації, постійно зазнавали утисків місцеві інтернет-кафе тощо). Попри те, що на перший погляд це не виглядає як прояв піклування про населення, втім насправді дозволяє уникнути зайвої паніки та можливих жертв серед мирних жителів. Натомість у Сирії місцеве цивільне населення постійно страждає не тільки від дій джигадистів, а й від контратак урядових військ, які застосовують авіацію в тому числі для ударів по містах і нерідко влучають у цивільні об’єкти.

Елементом гібридної війни проти ІД з боку іракського уряду була також і політика забезпечення соціальної допомоги населенню, яке опинилося під контролем незаконних збройних формувань. Попри рекомендації міжнародних консультантів, зокрема, Групи розробки фінансових заходів щодо боротьби з відмиванням грошей (FATF), спецпредставника генсека ООН Яна Кубіша, заступника голови провінційної ради Ніневії Хассан Аллаф, уряд скасував соціальні виплати на підконтрольних ІД територіях лише в липні 2015 року, через рік після втрати контролю над Мосулом. Серед причин припинення соцвиплат можна виокремити падіння цін на нафту в 2014 році, а відповідно й скорочення держбюджету, а також початок військової операції в Мосулі, коли з'явилася хороша перспектива повернути прихильність місцевого населення до центральної влади фізичним шляхом – через повернення контролю над сунітськими провінціями, а не шляхом задобрювання і непрямої турботи. І хоча уряду така політика турботи принесла певні видатки, зрештою під час штурму сунітських поселень шиїтською міліцією місцеве мирне населення ставилося до іновірців цілком прихильно, не підтримуючи бійців ІД.

Більш жорсткий характер збройного конфлікту в Сирії підтверджується сумарною кількістю його жертв. За підрахунками представника ООН Стефана ді Містури, кількість загиблих у Сирії за 5 років перевищила 400 000 осіб, тоді як війна в Іраку за 13 років унесла життя близько 250 000 людей. В тому числі в ході війни в Сирії вже загинула майже третина дорослого чоловічого населення алавітів, які змушені були підтримати сторону Башара Асада та склали значну частину вірної йому Сирійської арабської армії (SAA). Разом із тим, у сирійському конфлікті бере участь більше сторін, і найбільш запекла боротьба відбувається переважно між проурядовою SАА та опозицією, що включає джигадистів, але не має безпосереднього відношення до «Ісламської держави». Тоді як в Іраку існує хоч і не ідеальна, але взаємодія коаліції урядових військ, міжнародних союзників та курдських формувань, які разом протистоять ІД та планомірно витісняють це утворення з території держави.

Продовження