У наші часи, коли політичні ідеї рухаються на схід, а люди вирушають на захід, стара добра мудрість «де народився – там і згодився» вже не спрацьовує. Світова міграційна, в широкому контексті, криза і українська ситуація з великою кількістю внутрішніх переселенців показують, наскільки дужий той пласт, що пов’язаний з проблемами культурного різноманіття та вміння співжити та бути корисними один одному, зокрема в містах. Повсякчас з’являються повідомлення в ЗМІ про проблеми французьких «Джунглів» Кале (зараз це вже зруйнований табір мігрантів), або сутички з мігрантами-мусульманами в німецьких містах тощо.
Для українського контексту це також важливо через те, що в країні зараз понад 1,6 млн внутрішньо переміщених осіб, значна частина яких була городянами. Як свідчать дані, переважна більшість ВПО перемістилися в міста, де зіткнулися з проблемами інтеграції в місцеві громади. Ще у 2015 році чисельність мешканців, наприклад, Харкова, Дніпра та Києва збільшилася на 185 тис., 72 тис. і 105 тис. людей відповідно. (Дані UNHCR). Тобто навантаження на міські простори спільного користування також зросло. Постала проблема співжиття. Ті соціальні ролі, що ВПО посідали вдома, тут зайняті, тому міська анонімність для них посилюється ще дужче, виливається у непорозуміння. Може провокувати ризики конфліктів самовизначення та маркування своєї території, міського простору, як простору для певних соціальних груп. Без уваги до цієї проблеми ВПО згодом ризикують перетворитися на соціальну групу вигнанців, а це, фактично, вирок для частини населення.
Але хочеться звернути увагу не стільки на психологічну складову труднощів інтеграції внутрішньо переміщених осіб у приймаючі громади, не на внутрішню дилему «приживатися або перечекати й повернутися», а на те, що вдалося по-новому поглянути на проблеми міст з приїздом туди переселенців. Наприклад, міцна радянська інфраструктура, що пережила 25 років «експлуатації незалежністю», звичайно, ще якийсь час витримає наплив городян, але вона має відновлюватися!
Інша проблема українських міст – це бажання миттєво їх «європеїзувати». Але колишнє радянське місто заклинанням «декомунізація» перетворити на Лондон чи Нью-Йорк не вдасться. Тим більше, що це типово радянський підхід покращень «згори» від влади. Практика показує, що місто стає придатним для людей тоді, коли ініціатива виходить від них самих.
Позитивний момент приросту міського населення за рахунок ВПО – це можливість перейняти корисний для розвитку українських міст досвід життя в інших міських просторах.
На цю мету працює кілька програм ЄС, зокрема:
- Програма Ради Європи та ЄК «Інтеркультурні міста» – ініціатива, спрямована на уникнення зіткнень між городянами на підставі відмінності їх менталітетів. Оскільки місто передбачає мобільність, то в ньому щодня стикаються представники різних культур і поглядів. Міжкультурні міста – це підказка, як саме в місті побутує різноманітність, як можна інтегрувати та залучити переселенців та представників національних меншин до всіх сфер життя міста (ставлячись до них як до ресурсу, а не до тягаря). Наслідок такої взаємодії – взаємне збагачення через діяльність у спільному громадському полі.
- Проекти розвитку Інклюзивних міст. Йдеться про подолання зростання нерівності й соціальної ізоляції у містах. Світовий Банк поділяє міську інклюзію на три аспекти: всі верстви населення мають бути «представлені» в просторовому (доступ до інфраструктури і послуг), соціальному (гарантування рівних прав і участі в житті міста всіх, в тому числі найбільш маргіналізованих городян) та економічному (наприклад, створення робочих місць) планах. Разом просторове, соціальне та економічне включення мають допомогти подолати бідність і маргіналізацію населення.
- Вибори кожні півроку культурної столиці ЄС, проект діє з 1985 року. Таким чином привертається увага до найрізноманітніших міст Європи, в них інвестуються культурні заходи, ремонтується інфраструктура, їх культурний спадок стає більш відомий широкому загалу. Це згуртовує населення, привертає увагу, залучає туристів та інвестиції до маленьких міст. До речі, цьогорічними культурними столицями є данський Орхус та кіпрський Пафос. Цікаво, що з 2010 року Міжнародною організацією тюркської культури було запроваджено аналог – вибори культурної столиці тюркського світу.
Досвід інтеркультурних ініціатив ЄС вчить нас, що може спрацювати формула «куди переселився – там і нагодився». Тому можна розглядати невдоволення переселенців стратегіями життя в нових містах не як «понаїхали і командують», а як можливість зробити місто кращим. Можливо, реалізація інтеркультурності в українських містах, визнання того, що Людина ходить їх вулицями, і її зручність та безпека важливі передусім, зменшить проблему ексклюзії – виключеності з участі в житті міста, і тоді ми зможемо стати трохи більш європейськими, а відтак отримаємо можливість колись у майбутньому бачити українські міста в переліку культурних столиць ЄС.
Читайте також:
«Встречают по одежке…» или как воспринимают переселенцев с Донбасса